Семья в заложниках, в России. Так что сильно не попрыгаешь. И кроме того, там он рассчитывает на каких-то покровителей.

А что делает Зеехофер?

не совсем под арестом, а скорее в убежище как Ассанж
жил бы да жил, пока не пришел "Талибан" по его душу

Интересно, сколько проживет "в почете". Боюсь, что не очень долго. Хотя кто их, африканских долгожителей, знает: Свинья не выдаст, Крокодил не съест.

фактически, называя вещи своими именами, произошло убийство

ловко этот турок решил свои проблемы... подсказал же кто-то.

:)

И что теперь делать с этой халявствующей Богемией? Призвать к орднунгу? :))

В США никто не может сказать: "эта земля - моя по праву от предков". Нет выраженного компактного проживания. Нет исторического наследия. Много чего нет, что играет на БВ да и в Европе огромную роль.

Тем бьолее, что религиозная (конфессиональная) составляющая идентичности на БВ традиционно сильнее этнической или языковой. Это справедливо даже для евреев.

Они "мирно уживались" под сенью идеологии секулярного арабского национал-социализма. В Ираке и в Сирии. Идеологии, которая требовала объединения перед лицом врага - евреев. Наличие врага требовало поддержания градуса агрессии в обществе. Когда внешний фактор стал неакутальным, идеология приказала долго жить, а без нее накопленная вместе с огромным народившимся количеством молодых людей-"солдат" агрессия обратилась вовнутрь. Это было неизбежно.

10-летний реьенок не может стать 30-летним взрослым без того, чтобы пережить эти 20 лет. Молодое дерецве не может обзавестись пышной кроной в мгновение ока. Так и стадии развития общества как живого организма - не перепрыгиваются.

Какой отчаянный смельчак :)

:))

Плотницкий пока не собирается сдаваться и обещает жителям
оккупированных территорий быстро взять ситуацию под контроль.
http://www.pravda.com.ua/rus/news/2017/11/22/7162977/

Що стосується глобалізації, то тут взагалі такий, вибачте, прикол, що до глобалізації вони хочуть вскочити під каталонським прапором, а не іспанським, тому що Каталонія вважає себе небезпідставно більш цивілізаціно просунутою, натомість Іспанію - відсталою. Фактично, це дуже відкрите суспільство, що бажає розвиватися на основі каталанської культури, а не іспанської. Більше не етнічне протиріччя чи навіть мовне, а культурне, ментальне. Отже, тут інтеграційно-глобалізаційні процеси додатково сприяли рухові.

Якогось чіткішого територіального поділу, як у тому ж Ольстері, там немає. Побережна смуга вважається менше каталанською, ніж місця, віддалені від моря (у Валенсії - навпаки), але половина населення Каталонії мешкає в Барселонській агломерації, там фактично й зосереджується переважна більшість "антикаталанців-проіспанців", але не можна також сказати, що вони там переважають.

Реально досягнути незалежності вони зможуть тоді, коли Мадрид з цим погодиться. Іспанське суспільство. Європейське також. Каталонці мусять призвичаїти їх до своїх впертих прагнень. Треба зауважити, що нині діючий мадридський уряд не представляє більшість цього суспільства, але репрезентує шовіністично налаштовану меншість. Це з одного блоку сприяє зростанню руху за незалежність та симпатій до нього, з іншого - заважає йому досягнути остаточної мети. Відтак, усі дивні, як на сторонній погляд, особливості "процесу".

Поділ населення за ідентичністю приблизно такий:
45% - ідентифікують себе тільки як каталонців (це люди зазвичай каталанського походження)
45% - ідентифікують себе каталонців та іспанців водночас (щонайменше половина цих людей є переселенцями з інших областей Іспанії, але треба мати на увазі що не всі такі люди проти Каталонії)
10% - переселенці з інших країн, переважно (щонайменше на 3/4) латиноамериканці. Вони, здається, здебільшого пасивно симпатизують Каталонії, а не Мадридові, з певних причин, але звісно ж не всі, а радше більшість тієї частини, що має визначену позицію з цього питання.

Проведення референдуму з питання незалежності, як таке стабільно підтримує 80-84%. Тобто ці люди вважають, що Каталонія має беззаперечне право визначитися самостійно.

Останні опитування вже після референдуму 1 жовтня + проголошення незалежності показували 48% прихильників незалежності, і 41% противника, коли запитання формулюється у найбільш категоричній формі. При тому, коли запитання торкаються розгляду можливості більшої автономізації, бл. 30% - виступає тільки за повну незалежність, до 20% - проти - за збереження поточного стану, й понад 40% - готові задовольнитися збільшенням автономії до рівня басків.

В Ольстері ситуація дуже давно поляризована. Там є більшість ПРОТИ приєднання до Ірландії. Більшість, що з часом, однак зменшується, через демографічні особливості, а територіально не домінує, зосереджуюсь в одному з шести графств + парі міст.

У Каталонії такого немає. Там досить подібна ситуація до української у міжчасі пост-совка, коли Україна перебувала у фактичній залежності від Росії. Багато тих, хто просто не визначився. Ще 10 років тому ситуація там була відмінна, незалежницький рух не мав великої популярності, але політичні зміни у Мадриді найбільше вплинули на його зростання. Зараз ситуація у процесі розвитку, перетинає тбм критичну мітку, точку неповернення.

Тому що вони є по суті зайди. Що не побажали інтегруватися у відкрите каталонське суспільство, підкреслюючи свою "іспанськість". На відміну від багатьох інших, навіть мігрантів з далеких країн у тому числі.

" Уже бачимо пробуджений спротив лоялістів "

Це такий самий спротив, як "пробуджений анти-майдан". Чи т.зв. "інтердвіженія" у країнах Балтії. Народився він не вчора, але він значно слабший за самостійницький рух, скільки б його Мадрид не підживлював "гостями", скільки б агресії його представники не виявляли проти каталанців.

а як можна було, маючи вибір: вчорашній секретар КПУ Кравчук проти В'ячеслава Чорновола, обрати Кравчука на президента, якщо всі були такі національно-свідомі? Це ще одне велике питання. Мої батьки тоді голосували за Чорновола. А що робили інші в Києві? То про що ви мене тут переконуєте, пане, кажучи про високу нац. свідомість на той час, хоча б таку, як у Литві чи Естонії? Про те, що дійсністю аж ніяк не підтверджується?

випр.: на державному рівні вояків УПА

дуже повільно "дозріваючи". Оце дозрівання забрало час цілого покоління. Я хочу запитати у вас як представників старшого покоління, якщо від початку таке все було свідоме, як кажете, чому ви не вшановували належно на державному вояків УКПА і Дивізії, коли ще вони були живі? Чому російської мови у ЗМІ досі є стільки, скільки є? Чим ви думали, коли дружили з Росією стільки часу? Чому взагалі можлива була антиукраїнська діяльність? Чи ви маєте що відповісти?

Але ж тут справа в іншому. Бузина був родом українець, але ренегат. Він вибрав собі певну позицію зі своїх міркувань. Так само Rivera - маючи каталанське походження, він став проти каталанців. Й отримав, до речі, абсолютно аналогічну реакцію суспільства.

Бузина – теж не те, що Ви думаєте. Літературний кар’єрист,

Бузина - це якраз то, що я думаю, тому що трошки його знала черещз спільних знайомих. Це людина, що понад усе хотіла бути яскравою - домінуюча риса. Колись вже про нього писала. Звідси його епатаж. Література - це засіб для нього був, а не мета. Albert Rivera - це саме такий тип людини.

Стверджувати протилежне про стан 1991 року, це wishful thinking - видавати бажане за дійсне. Був менш-більш потужний національний рух за державну самостійність, нещодавно відроджений (2-3 роки), що не мав однак, підтримки абсолютної більшості (це підтверджено усіма подальшими виборами), який на тлі тимчасової розгубленості ідейного противника завдяки сприятливим зовнішнім обставинам, вдало використав ситуацію для досягнення самостійності. Це правда. Можливо, не надто втішна. Але якби вона була втішна, Україна трохи інакше розвивалася б понад 20+ років, а не у стані національної напівсвідомості.

" Здивувала Ваша недавня оцінка: в Україні буцімто меншість нав’язала незалежність. "

Переконаної більшості за незалежність не було ще в першій половині 1991 року, а тим більше 1990 року. Інакше був би інший склад Верховної Ради, а не фракція на 128 патріотів + півсотні умовних симпатиків за домінування групи-239. По-перше. По-друге, не було б 70% за збереження СРСР на референдумі березня 1991. Так, частина патріотів його бойкотувала, але наскільки це вплинуло. Можливо, за незалежність була вже більшість етнічних українців (72% станом на 1989 рік) на той час, але не більшість населення України. По-третє, комуняки не були б ведучою політичною силою ще 10 років після незалежності, а також не було б електорального поділу на дві частини пізніше, з дискусією навколо таких засадничих питань державності, як чи взагалі українська це держава чи вона "просто так", державний статус російської мови, питання УПА, тощо.

Если британцам было неудобно, они сами могли его не признавать сколько влезет, но не мешать это делать другим.

Вы не слишком размахнулись с Апокалипсисом? Раскол в НАТО откуда?
"Война между белыми и черными по всему миру" - это вообще смешно.

Министерство иностранных дел ЛНР должно бы выразить решительный протест в связи с грубым вмешательством в ее внутренние дела вооруженных сил ДНР. Но ничего такого даже не слышно. Вот что значит истинно братские народные республики.

Но это никого ничему не научило.

Хотели сохранить связи - разорвав их с Яном Смитом и устроив непризнание и обструкцию страны. Ну а пользы связи с Зимбабве наверное очень много было.

Не подыгрывали намеренно, имея свои цели, а _вышло так, что подыграли, поскольку Мугбае был и просоветским, и прокитайским. "Поболели за права черного большинства".

Без активных меньшинств это выльется просто в разрозненные голодные бунты тут и там. Которые у властей хватит сил подавить. При СССР настоящий голод случался не раз и не два. А периоды полуголодного существования вообще были длительными, и ни к чему это не приводило само по себе. Тогда как 1980-е были относительно благополучными.

Именно действующая сейчас Конституция фактически обеспечивает царские полномочия правителя, создает ему возможности для этого. Это ничего не имеет общего с демократией.

Важным смыслом существования страны - духовной т.с. скрепой долгое время была вражда с Израилем. Объединение сил мусульман против общего врага. На этом стоял режим. Когда со временем стало понятно, что сирийцам Израиль не сокрушить, начали сказываться внутренние противоречия. А демографическая политика Асада-отца (больше солдат для войны с евреями) привела к тому, что населения стало больше, чем ресурсы страны могли выдержать, чем могла позволить ее социальная структура. Несколько тощих лет с засухами, и это вылезло. Уже при Асаде-сыне. Естественно, старые этно-конфессиональные противоречия обнажились в тяжелое время.